Перенесімося в дусі з вертепу, де лежить Новонароджений Спаситель світу, на поле в околицях Вифлеєму. На сцені Різдва з’являються нові дійові особи: «Були ж у тій стороні пастухи, що перебували в чистім полі та вночі стояли на сторожі коло своїх отар» (Лк. 2, 8). Чому саме пастухи стали першими свідками народження Христа Спасителя? Над цим запитанням можна застановлятися багато разів і з різних перспектив.
Першою приходить думка, що причиною такого Божого вибору, який зупинився на цих убогих пастирях, просто стала їхня фізична близькість до місця народження Христа: «Зрозуміло, що ті, які перебували найближче до події, першими були покликані до вертепу» (Венедикт XVI).
Утім, навряд чи сама лише фізична близькість могла бути для Божого Провидіння вирішальним чинником. З пізніших євангельських розповідей знаємо, що сама собою фізична близькість до Христа не робила нікого спроможнім пізнати Його справжню природу і місію, якщо за нею не стояла глибша дійсність: відкритість до Духа, глибока віра, щире серце (див. Лк. 2, 25-35; 8, 43-48; Йо. 14, 9).
Мабуть, пастухи все ж таки були не лише фізично, але й внутрішньо близькими до події Народження Спасителя. У своєму серці вони, мабуть, плекали тугу за приходом Месії, очікували Його пришестя, молилися про визволення свого народу, бажали побачити день спасення, мріяли про нього. Могли говорити про це довгими вечорами і ночами, сидячи під відкритим небом біля овець при ватрі та пригадуючи старозавітні пророцтва, в яких прихід Месії був пов’язаний з їхнім рідним Вифлеємом: «Ти ж, Вифлеєме-Ефрато, занадто малий єси, щоб бути між тисячами Юди. З тебе вийде мені той, хто має бути Володарем в Ізраїлі; його походження із давніх-давен, з днів споконвічних. Тому він лишить їх до часу, коли породить та, що має родити» (Мі. 5, 1-2; див. Мт. 2, 6).
Знаменно, що подальший текст пророцтва пророка Міхеї називає прийдешнього царя і визволителя народу, в якому наступні покоління вбачали обіцяного Месію, Пастирем, який «стоятиме й пастиме у Господній силі та величі імени Господа, Бога свого» (Мі. 5, 3). Ще виразніше про це говорить пророк Захарія: «Господь, Бог їхній, у той день спасе їх, пастиме, мов овець, народ свій» (Зах. 9, 16).
Промине небагато часу і сам Ісус називатиме себе добрим пастирем, який знає своїх овець, веде їх на життєдайні луки і потоки, охороняє їх від небезпеки і загрози, а навіть віддає своє життя за свої вівці (див. Йо. 10, 11-15). Бажаючи пояснити слухачам милосердя Боже, Ісус порівнює Бога з господарем-пастирем, який шукає вівцю, що заблудилася, а, знайшовши, радіє і приносить на своїх раменах додому (див. Лк. 15, 3-7).
Без сумніву, вифлеємські пастирі і зовнішньо, і внутрішньо були близькі, споріднені з Ісусом, і саме ця спорідненість зробила їх привілейованими адресатами різдвяної благовісти. Як сильно нам потрібно плекати і фізичну близькість до Ісуса, а перш за все – цю внутрішню спорідненість із Ним, про яку каже апостол. Павло: «Плекайте ті самі думки в собі, які були й у Христі Ісусі» (Флп. 2, 5), або апостол Йоан: «Хто каже, що в Ньому перебуває, повинен так поводитись, як Він поводився» (1 Йо. 2, 6)!
Молитва. Господи Ісусе! Ти у своїй безмежній доброті зволив уподібнитися до мене у всьому, крім гріха. Дай, щоб і я усім своїм життям щораз більше уподібнювався до Тебе, – не тільки в поведінці перед людьми, але передовсім у поставі мого серця перед Твоїм обличчям. Зроби мене близьким до Тебе – в думках, бажаннях, намірах і вчинках. Дай мені ласку віднайти Тебе і вже ніколи не віддалятися від Тебе. Амінь.
Друковане видання: Єпископ Богдан Дзюрах, Назустріч Різдву Христовому, вид. Свічадо, Львів 2022, стор. 114-117.
Владика Богдан ДЗЮРАХ
